Fotoinform

Валерію 36 років. Проживає у невеличкому місті на Кіровоградщині. Працює на заводі. З дружиною тримають господарство, город. Мають двох дітей.

- Я прочитав у соціальних мережах, що жінці із тяжкою хворобою шукали донора крові. Наші групи крові співпадали. Я вирішив допомогти. Вранці сказав дружині, що йду в лікарню здавати кров. Проте в лікарні сталося неочікуване для мене. Коли мою кров взяли на перевірку захворювань, лікар мені через деякий час повідомив, що у мене ВІЛ-інфекція, тому я не можу бути донором. Я вперше про це почув! Не знав, як повертатися додому і що казати дружині. Не знав, чи є ліки від ВІЛ. В одну мить все життя пробігло перед очима – як діти дорослішають без мене, як дружина порається на дачі сама. Ой, як пригадаю зараз той стан, аж страшно стає, що могло бути, якби я тоді не знав про свій ВІЛ-позитивний статус, - розповідає нам Валерій свою історію інфікування.

Це сталося рік тому. Він зібрався із силами і сказав дружині про статус.

- Ми разом десять років. Двоє дітей. Мені важливо, щоб усі вони були здорові. Тому дружина теж здала тест на ВІЛ-інфекцію. Вона – здорова, а значить і наші діти здорові. Наталя мене прийняла з моїм ВІЛ-статусом. Наше життя ні в чому не змінилося. Стосунки збереглися. Я щодня приймаю АРВ-лікування. Про це мені часто каже дружина, підтримує і нагадує, коли здавати аналізи, - додає чоловік.

На допомогу цій сім’ї вчасно прийшла соціальна працівниця проекту HealthLink:«Прискорення зусиль України з метою подолання епідемії ВІЛ», що втілює БО “100 відсотків життя. Кропивницький» Ольга Іваненко. 

- Я підтримала Валерія одразу. Заспокоїла, що за умови приймання АРВ-терапії він буде жити повноцінним життям. Я пояснила, як жити з ВІЛ. Отримавши цю інформацію, йому стало легше сказати про ВІЛ дружині. І коли я розмовляла з його дружиною Наталею вона сказала: «У нас сім'я, у нас двоє дітей. Сталося, так сталося. Бар’єрів у наших стосунках немає», - каже Ольга Іваненко, яка здійснює соціальний супровід цього клієнта.

Вікторія Семененко