Fotoinform

Свій шлях у митній службі Сергій Рибалко розпочав у 1994 році в Амвросіївській митниці.

«Тоді митниця тільки формувалася. Було багато вакансій, створювався колектив. Нас направили на навчання до Хмельницького навчального центру, після чого ми повернулися й почали будувати роботу практично з нуля. Пунктів пропуску тоді ще не було, кордон був відкритий», - згадує Сергій Рибалко.

Згодом він перейшов працювати до митного поста «Іловайськ» Амвросіївської митниці, де минула більша частина його професійного життя.

«Починав інспектором. Потім став старшим зміни. У підпорядкуванні було 12–14 працівників. Тоді через пункт пропуску проходили міжнародні пасажирські потяги — Москва, Кисловодськ, Адлер, інші напрямки. Це була дуже відповідальна і водночас цікава робота», - розповідає Сергій Вікторович.

У 2014 році життя змінилося. Після початку бойових дій працівників перевели до пункту пропуску «Квашене», однак невдовзі стало зрозуміло, що залишатися небезпечно.

«Моя позиція завжди була проукраїнською. Ми зібрали автомобіль, взяли дві сумки, думаючи, що їдемо ненадовго. Виїжджали під обстрілами. Тоді ще ніхто не розумів, що відбувається. Ми з дружиною були впевнені, що скоро повернемося. Але це був останній раз, коли ми бачили свій будинок».

Після евакуації частина колективу Донецької митниці продовжила службу в новоствореному пункті пропуску «Мелітополь», який пропрацював лише близько місяця. Саме там здійснювали митний контроль потягів, що прямували з Криму до Росії. Згодом працівників, які виїхали з Донеччини, об'єднали в митний пост «Маріуполь-спеціалізований». Саме там Сергія Вікторовича застало повномасштабне вторгнення.

«Майже місяць ми жили в підвалах. На наших очах руйнувалося місто. Була знищена наша квартира. Коли з'явилася можливість виїхати, ми нею скористалися. Разом із нами була давня подруга дружини з маленькими дітьми. Вона не знала, де її чоловік. Ми забрали ще й учительку. Їхали колоною. Дорога була замінована. Нам сказали: їдьте машина в машину, не звертайте».

До Запоріжжя родині вдалося дістатися безпечно.

«Ми три дні побули в Запоріжжі й вирішили їхати далі. Для себе тоді сказали тільки одне — більше ніколи не хочемо опинитися в облозі. Так і опинилися в Кропивницькому».

До цього міста Сергій Рибалко ніколи не приїжджав.

«Я багато де був, але в Кропивницькому — ніколи. Прийшов на співбесіду до митниці. І вже в листопаді 2022 року почав працювати в управлінні контролю класифікації товарів, митних платежів та контролю застосування пільг», - згадує він.

До переїзду Сергій Вікторович тридцять років працював у Донецькій митниці. У Кропивницькій митниці специфіка роботи виявилася іншою.

«Тут зовсім інший напрям роботи. Попередній досвід, звичайно, допомагає, але знання довелося розширювати. Інша специфіка, інша відповідальність. Зараз уже справляюся».

Найбільше ж, зізнається, його вразив колектив.

«Кропивницька митниця — це одна велика родина. Тут спокійна, справедлива атмосфера. Мене прийняли як рідного. У мене була можливість обрати іншу митницю, але я свідомо залишився саме тут. І сказав собі: усе, більше ми нікуди не поїдемо», - говорить Сергій Рибалко.

На запитання, що об'єднує митників незалежно від того, працюють вони на кордоні чи у внутрішній митниці, Сергій Вікторович усміхається.

«Митника найкраще розуміє інший митник. Коли дізнаєшся, що людина теж працює в митниці, одразу знаходиться спільна мова. А ще нас об'єднує спільна справа. Сьогодні, навіть під час війни й повітряних тривог, ми працюємо без вихідних, допомагаємо бізнесу та робимо все, щоб наповнювати державний бюджет».