Fotoinform

Поки світ ще нічого не знав про катастрофу, 18-річних хлопців із київського спецполку міліції вже підняли по тривозі. Серед них був Ігор Філіпенко — солдат-строковик, який вирушив до палаючого четвертого енергоблоку.

Ніч, що змінила все

Вибух стався о 1:23 ночі. А вже за кілька годин молоді бійці спецполку міліції, що базувався на Повітрофлотському проспекті в Києві, мчали в бік Прип’яті. Ігорю та його товаришам тоді було по 18–20 років. Найстаршим — заледве 24.

«Пам’ятаю, що це була субота, а наступного дня — Вербна неділя. Ми приїхали першими, тому умов не було жодних: сухпайок, одна консерва на чотирьох та шматок сухаря у перший день трагедії. Спати теж було ніде — справжні похідні умови», — згадує Філіпенко.

Весілля під реактором

Найбільше ліквідатора вразив контраст між катастрофою та звичним життям. У 500 метрах від них вирувала пожежа на станції — яскрава заграва освітлювала небо — а в самій Прип’яті люди гуляли весілля. Через мовчання радянської влади ніхто не розумів, що кожен вдих у цьому місті наближає людей до смерті.

«Ми в’їжджали колоною в Прип'ять, а назустріч нам рухалася весільна процесія. Молодята щиро посміхалися, раділи чомусь своєму, мріяли про щасливе сімейне майбутнє... А ми сиділи в машинах у протигазах, чітко усвідомлюючи, яка смертельна небезпека вже нависла над цим містом.

Раптом надходить наказ: "Відбій гази!" Ми зняли протигази просто для того, щоб не сіяти паніку серед багатотисячного населення. Так і їхали далі — з відкритими обличчями назустріч невидимій біді».

26 квітня ситуація стала критичною. О 15:00 нашу роту вишикували на плацу біля місцевого РВВС. Командування повідомило: ймовірність повторного вибуху станції — 90%.

«Нам наказали не розходитися далеко по периметру. Мовляв, якщо вибухне, то щоб ваші тіла було легше збирати та вантажити в одному місці. Бойовий дух це не підняло, але думок про втечу не було — ми просто виконували свій військовий обов`язок».

«Стрілка дозиметра просто лежала»

Нашу роту вивезли на деякий час в ліс. Старшина роти Олександр Вирезуб, який пройшов Афганістан, мав із собою дозиметр. Стрілка на ньому не просто сіпалася — вона нерухомо лежала на максимальній поділці. Рівень забруднення зашкалював. Треба було із цього місця перебиратися в інше.

Через 36 годин у місті почалася повна евакуація населення. Воно залишилося порожнім і мертвим, а ми залишилися, щоб охороняти цей гарний куточок. Наші наряди патрулювали все місто, захищаючи його від грабіжників та мародерів, яких іноді доводилося затримувати.

Ми облаштували польове містечко, де відпочивали та готувалися до служби. Проте за перші дні особовий склад полку отримав великі дози опромінення. Через це вже 30 квітня надійшов наказ: повернути частину до місця постійної дислокації у Київ.

На в’їзді до Києва, у Старих Петрівцях, нас зупинили. Дозиметричний контроль не пропускав солдатів — рівень радіації був занадто високим. Хлопців відправили на полігон митися в лазні, хоча всі розуміли: вимити радіацію з організму неможливо. Зрештою, за наказом командування, нас вимучених та знесилених таки пустили до міста.

Велогонка замість госпіталізації

Замість лікування та відпочинку, ліквідатори заступили на несення служби на Велогонці Миру у Києві.

«Прилетіла японська делегація. Щойно вони зійшли з трапу, їхні годинники почали пілікати через радіацію. Японці розвернулися і відлетіли назад. А ми стояли й охороняли порядок», — розповідає Ігор.

Батьки ліквідаторів нічого не знали — хлопці підписали документ про нерозголошення терміном на 25 років.

Гіркий підсумок

Офіційно у військових квитках бійців записували різні дози опромінення. За кілька днів після повернення у багатьох почалися кровотечі з носа та вух — перші ознаки променевої хвороби. Проте відповідь була одна: «Нічого, будете жити».

Сьогодні залишилося мало пільг, які дійсно виконуються для ліквідаторів. Монетизацію за комірне отримують не всі ліквідатори, безкоштовні ліки отримати майже неможливо. Так само із санаторним лікуванням, як забрали у 2014 році у ліквідаторів другої категорії, так і не повернули.

Пам'ять: «Кажуть, минуло 40 років. Але стронцій виводиться дуже багато років. Людина буде лежати в могилі, а стронцій буде у кістках. Тому 40 років — це дуже мало».

«Дуже хотілося б, — каже Ігор Філіпенко, — щоб на тих, хто залишився ще живим, нарешті після 40 років звернули увагу та знайшли кошти на лікування, щоб продовжити життя героям». 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Кропивницькому вшанували пам’ять героїв Чорнобиля