Fotoinform

Це дає нам право називати цих унікальних митців нашими, єлисаветградськими, кіровоградськими, кропивницькими та створює додатковий привід для гордості.

Олександр Логвинюк народився 19 листопада 1936 року в місті Миколаїв. Рішення стати художником визначило його подальший життєвий шлях, важливими етапами якого стали закінчення у 1965 році Сімферопольського художнього училища імені М.Самокиша та у 1971 році – Ленінградського інституту живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна, де він навчався в майстерні професора Овсія Мойсенка – учня нашого славетного художника-земляка Олександра Осмьоркіна.

Хай нікого не дивує, що дипломною роботою Олександра Логвинюка стала картина «Володимир Ленін у студентів ВХУТЕМАСу». В часи тотального обожнення Володимира Ульянова це абсолютно природне явище. Завжди треба робити поправку на епоху, в яку формується художник – і як людина, і як митець, щоб з розумінням відноситися до тематики його творів. Сам напрямок соціалістичного реалізму вимагав від художника писати картини, які б прославляли «радянську владу» та її вождів. Навіть офіційна радянська преса в 1984 році відзначила, що «художник Олександр Логвинюк вніс нові штрихи в українську образотворчу ленініану». Але, повторюсь, для того часу це було цілком нормально. Та й, якщо абстрагуватися від зображених на таких картинах персонажів, самі твори з професійної точки зору на нарікання аж ніяк не заслуговують. Більше того, вони є своєрідним, скоріше навіть – кривим дзеркалом тогочасної епохи, а це дуже цікаво з історичної точки зору та й повчально з огляду на наше сьогодення.

Доречи, дипломна робота Логвинюка отримала оцінку «відмінно», а її автор за направленням поїхав на роботу саме в Кіровоград, пов’язавши таким чином з нашим містом все своє подальше життя та влившись в чудове творче братство кіровоградських майстрів пензля. Можна вважати, що нашому місту дуже поталанило, адже в яскравому сузір’ї митців земляків запалала нова і дуже яскрава зірка, чий талант та творча індивідуальність стали помітним явищем в культурному житті регіону і що дуже важливо - були гідно оцінені. Щоб реалізувати свій Богом даний талант необхідно постійно вдосконалювати себе шляхом наполегливої праці. І Олександр Семенович був саме таким трударем. Він часто працював у творчих групах Республіканського будинку творчості «Седнів», брав активну участь в численних обласних, республіканських та зарубіжних виставках. До того ж тематичний діапазон робіт художника мав досить широкий спектр, сягаючи від історичної картини до камерного натюрморту. Врешті решт все це принесли Логвинюку цілком заслужену славу та щире захоплення його творами з боку шанувальників образотворчого мистецтва. Показником громадського та офіційного визнання творчості майстра можно вважати, зокрема, факт його членства у Спілці художників України.

«Потрібно частіше бувати серед людей, - говорив Олександр Семенович. – Мало написати етюд, треба пройнятися думками, турботами хлібороба. Без цього картини не вийде, будь ти хоч тричі майстер. Адже своїм полотном я повинен сказати людям щось «своє». Саме тому Логвинюк часто виїжджав у села області та на підприємства, установи тощо, де з великою любов’ю створював портрети простих людей, внаслідок чого народжувались такі картини як «Хлібороби Кіровоградщини», «Наш дільничний», «Вчитель» та інші. Тогочасні жанрові роботи художника просто і лаконічно відображували окремі моменти з життя «низів» радянського суспільства, характерні ознаки їх психології та побуту. Це вкотре змушує нас згадати загальновідому аксіому – «Все геніальне – просто».

Особливе місце в творчості художника займала тема Другої світової війни, яку Олександр Семенович скоріше запам’ятав через біль старшого покоління, будучи тоді ще дитиною. Логвинюк став літописцем тієї війни, віддзеркаливши в своїх творах біль і подвиг радянського народу. Його картини «Хліб партизанам» (1975), «Комсомольське підпілля Красногірки» (1984), «Травень 1945-го» (1085), «Переможець» (1988) неодноразово ставали складовою виставок обласного художнього музею до Дня Скорботи та Дня Перемоги, передаючи трагізм війни, самопожертву тих, хто наближав перемогу та святкову атмосферу переможного травня.

Роботи Олександра Логвинюка також часто ставали складовою розташованого в обласному художньому музеї експозиційного блоку «Мальовничі куточки нашого міста», адже художник, і це дуже помітно, щиро любив місто, в якому жив і творив. Його пейзажі, серед яких багато краєвидів Кіровограда – теплі, сонячні, пронизані позитивною енергетикою майстра. Цікава деталь – на деяких роботах художника ми бачимо наше місто перед дощем, під час дощу, після дощу. Існує думка, що звернення до теми дощу говорить про особливий романтизм та чистоту душі митця, і, знаючи Олександра Семеновича, важко з цим не погодитись.

Символічним є той факт, що саме краєвиди Кіровограда стали останніми роботами художника, які він готував для виставки, присвяченій 250-річчю нашого міста. Чисельні ескізи, які залишив по собі митець, вказують також на те, що в останні роки свого життя Олександр Логвинюк звернувся у своїй творчості до історії українського народу. Доречи, навіть незакінчені твори Олександра Семеновича представляють великий інтерес, в тому числі - для професійних митців, оскільки дають можливість наблизитися до секрету майстерності художника, до розуміння того, як саме він створював свої картини.

Митець відійшов у Вічність 2 березня 2004 року, залишаючись до останньої хвилини свого життя вірним своєму творчому кредо: «Ми приходимо у цей світ, щоб щось зробити, і реалізуємо себе у роботі».
Після смерті художника його дружина Алла Євгеніївна Логвинюк передала в дарунок обласному художньому музею 46 робіт свого чоловіка, які на сьогодні є безцінною складовою його фондового зібрання та систематично презентуються в експозиції, як данина пам’яті Великому Майстру.

Частину цих творів відвідувач музею зможе побачити при огляді експозиції «Сяйво таланту і душі», картини якої є чудовою образотворчою одою нашій Степовій Елладі та безпосередньо «Місту над сивим Інгулом» - «Зелений гомін» (1968), «Початок жовтня» (1985), «Круті береги» (1986), «Берег Південного Бугу» (1991), «Вечір в селі Тернове» (2001), «Майдан Богдана Хмельницького» (2000), «Кафедральний собор» (2002) та «Ковалівська церква» (2003).

Олег Юрченко