Fotoinform

Виставка стала черговим проявом духовного відродження нашої нації, однією з ознак якого є повернення із забуття імен видатних українських митців – жертв радянської інквізиції, а по друге, вкотре продемонструвала багаторічну плідну співпрацю обласного художнього музею з Національним художнім музеєм України, генеральний директор якого – наша землячка з міста Олександрії Юлія Литвинець виступає куратором даного проекту.

Головне завдання презентованої виставки – дати можливість шанувальникам живопису та небайдужим до історії свого народу громадянам побачити унікальні зразки українського образотворчого мистецтва, яким судилося розділити долю всього українського народу, ставши жертвою радянської цензури, догматизму та класової ненависті. Тим більше, що твори, на які було накладене ганебне тавро «заборонене мистецтво» навряд чи можна вважати проявом якогось бунтарства чи громадянської непокори. Скоріше навпаки, автори заборонених картин прославляли радянську дійсність, але робили це в дуже оригінальній манері, внаслідок чого фактично з’являлась карикатура на радянське життя. Бувало й таке, що митець, в силу аж ніяк не бунтарства, а скоріше внаслідок якоїсь дитячої наївності, чіпляв категорично заборонені теми, стававши таким чином «ворогом народу». Це вкотре засвідчує величезну прірву між радянською історією та радянською міфологією.

Відносна відлига в мистецтві часів так званого НЕПу, змінилася політикою «закручування гайок», а з часом справа взагалі дійшла до жорстокого терору щодо незручних митців та їх творів. Не секрет, що фактично усі провідні музеї на теренах колишнього Радянського Союзу мали особливі зібрання під таємничою назвою «спецфонд». Але завдання останніх полягало не в збереженні унікальних шедеврів від можливих вандалів, а в тому, щоб, як мінімум, сховати подалі від пересічних громадян твори живопису, які на думку цензорів компрометували радянську дійсність, порушували офіційно затверджені канони сприйняття реальності та відображення її у творах мистецтва. Ну а як максимум передбачалось повне знищення картин «ворогів народу». Таким чином один із жахливих проявів «комуністичного раю» полягав в тому, що твори живопису повинні були повторити долю переважної більшості своїх авторів.
Щодо спеціального секретного фонду Національного художнього музею України (тодішнього Державного українського музею), то він сформувався у 1937-1939 роках за рахунок вивезених з музеїв Києва, Полтави, Харкова, Одеси творів «ворогів народу», «формалістів», «націоналістів» та їм подібних, які на думку носіїв радянської ідеології являли загрозу новій експериментальній спільноті – радянському народу, уламки якого породили з часом чималу армію палких прибічників азіатсько-фашистського «Руському миру».
«Великий терор» пройшов своїм безжальним катком по майстрам пензля та їх творам, зробивши білою плямою в історії та людській пам’яті. До спеціального фонду НХМУ тоді потрапили картини Олександри Екстер, Олександра Богомазова, Давида Бурлюка, Віктора Пальмова, Олекси Грищенка, Онуфрія Бірюкова, Неоніли Гриценко, Семена Йоффе, Михайла Бойчука, Михайла Жука, Миколи Івасюка та багатьох інших художників.

Долю тих, хто осмілився порушити радянські канони, передбачити було неважко. За абсурдним звинуваченням в «контрреволюційній націоналістичній діяльності» були розстріляні Михайло Бойчук, Софія Налепінська-Бойчук, Іван Липківський, Василь Сильвестров, Микола Івасюк, Іван Падалка, Василь Седляр, Ілля Шульга.
Значні терміни ув’язнення отримали Онуфрій Бірюков та Кирило Гвоздик. Ще однією абсурдною закономірністю того часу стало те, що багато митців виїжджали під час «Великого терору» до Москви, врятувавшись таким чином від радянської інквізиції, що вкотре підтверджує особливо прискіпливе ставлення Москви саме до України.

Торкаючись історії художніх творів «ворогів народу», дивуєшся тому, що значній частині «забороненого мистецтва», попри усі негаразди, все ж таки вдалося вижити, дочекавшись зустрічі зі своїми шанувальниками. Як кажуть, неймовірно, але факт! Адже вже на ранній стадії потрапляння до спеціального фонду, з ними поводилися як з приреченими, вносячи в інвентарні книги нашвидкуруч мовою суржику. Лише завдяки частково збереженим актам прийому вдалося з часом їх ідентифікувати. Зберігалися такі картини в спеціально відведеному приміщенні – своєрідній камері смертників для творів живопису, куди мали доступ тільки директор та головний зберігач. Пізніше було складено чималий перелік картин, які підлягали першочерговому знищенню. І знову парадокс – саме напад Адольфа Гітлера на Радянський Союз у червні 1941 року завадив виконати цей смертний вирок. Частину картин вдалося евакуювали до Уфи, частину фашисти все ж таки вивезли до Німеччини, ще частина, скоріш за все, так і залишилась в Московії і з огляду на сучасну українсько-московську війну навряд чи вже колись повернеться в Україну.

На початку 1950-х років колекція спеціального фонду НХМУ знову опинилася перед загрозою знищення. Тільки жертовне служіння працівників музею своїй справі дозволило врятувати унікальні художні твори для нащадків. Мабуть не випадково музейна збірка була тоді поділена на п’ять категорій, причому «Спецфонд» було віднесено до останньої, так званої нульової категорії, яка не підпадала під міністерські перевірки. Це дозволило врятувати картини «ворогів народу» від остаточного знищення.
Наприкінці 1980-х років, в умовах агонії Радянського Союзу та відродження українства розпочалася активне наукове дослідження «забороненого мистецтва» та закономірний процес переведення відповідних творів українського образотворчого мистецтва до першої категорії. Дуже важливим для роботи в даному напрямку став і той факт, що для дослідників було відкрито Галузевий державний архів СБУ. Результатом багаторічної кропіткої та наполегливої праці співробітників Національного художнього музею України з наукового дослідження, ідентифікації, атрибуції, реставрації заборонених свого часу картин стала презентація у 1998 році значної частини збірки секретного фонду на виставці «Спецфонд», що стало епохальною подією на шляху реабілітації «забороненого мистецтва». Багато творів «ворогів народу» вже зустрілися зі своїми шанувальниками, деякі – ще чекають на цю зустріч.

Виставковий проект «СПЕЦФОНД 1937-1939 з колекції НХМУ» - це черговий етап довгого, тяжкого, але такого необхідного в умовах воєнного лихоліття шляху, який всупереч метастазам радянського мислення повертає вітчизняній та світовій спільноті унікальні зразки українського образотворчого мистецтва. Відвідувач виставки зможе побачити твори Михайла Козика «Портрет академіка М.Ф.Біляшівського» (1919), Якова Тімофєєва «Село у 1921 році», Івана Липківського «Червона домна. Завод імені Дзержинського. Кам’яне» (1926), Івана Падалки «Атака» (1927), Лева Крамаренка «Куркуль», Віктора Пальмова «Каменярі» (1927), Миколи Рокицького «Каталі» (1927), Антоніни Іванової «Робота в полі» (1920-ті роки), Теофіла Фраєрмана «Робітник» (кін.1920-х років) Абрама Черкаського «Молочниця Настя», Валентини Вайнреб «Забивають палі» та «Ковалі» (1930), Сергія Єржиківського «Будують» (1930), Оксани Павленко «Хай живе 8 березня!» (1930-1931), Василя Чалієнка «Антирелігійний карнавал» (1930-1931), Петра Стовбуненка «Піп на селі», Миколи Гриценка «Епізод із громадянської війни» (1931), Василя Седляра «Біля сільськогосподарських машин» (1931), Бориса Крюкова «Будівники п’ятирічки» (1931), Ольги Сірякової «Текстильниці» (1931), Ісаака Бродського «Суд селян-батраків» (1931), Володимира Котляра «Пролетаріат цього не допустить», невідомого художника «Розливка сталі», Петра Бучкіна «Комбайн» (1937), Валентини Волянської «Імперіалізм», Георгія М’якинського «Чоловічий портрет», Євгена Горбача «Сталевари», Миколи Попова «Жіночий портрет» (1937) та інші. Перераховані твори є своєрідним дзеркалом тогочасної епохи та специфіки світоглядного бачення, моральних та ідеологічних стереотипів громадян тоталітарної країни, зокрема – і майстрів пензля, чия творча індивідуальність коштувала багатьом з них свободи, та навіть – життя.

На відкритті виставки виступили відомі в нашому місті поціновувачі та знавці образотворчого мистецтва - Броніслав Куманський, Андрій Хворост, Олена Трибуцька та Світлана Ушакова, кожен з яких поділився своїми враженнями від "забороненого мистецтва" та цікавою інформацією. Так зокрема стало відомо, що донька одного із авторів презентованих картин Євгена Горбача Дорошенко Мар'яна Євгенівна проживає в місті Кропивницький, а онука художника Катерина Дорошенко під час Міжнародної акції "Ніч музеїв-2017" представила в одному із залів обласного художнього музею презентацію "Перший режисер-мультиплікатор України Євген Горбач" та в цей же день та на іншій локації музею відбулася відеопрезентація виставкового проекту "СПЕЦФОНД 1937-1939 з колекції НХМУ", який вже сьогодні і мали щастя відкрити в стінах нашого музею.

Олег Юрченко