Кіровоградці одними із перших приборкували розбурханий атом

Апрель 26, 2015 | Новини | Просмотров: 1062 | Комментариев: 0

Вісник Кіровоградської міської ради «Вечірня газета» розмістила статтю-спогад ліквідатора аварії на ЧАЄС Ігора Філіпенка.
 

Біль втрат не полишає і нині

Наш колега журналіст, фотокореспондент Ігор Філіпенко був одним із тих, для кого Чорнобильська катастрофа – не просто сторінка його біографії, бо потрапив туди 26 квітня 1986 року як військовослужбовець, а біль душі. Як він сам каже: “Пожиттєвий траур за обпаленою “мирним” атомом молодістю, втраченим здоров’ям, товаришами, які вже пішли з життя і які тоді одними з перших прийняли на себе невидимий удар радіації та випили свою чашу життєвих випробувань до кінця”. Він з честю несе звання ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС, займає активну життєву позицію, реалізувався в професії, але з болем у серці щоразу йде ховати своїх побратимів, з яким пліч-о-пліч в ті квітневі дні 29 років тому ніс службу в Прип’яті, допомагав евакуйовувати місцевих мешканців, забезпечував охорону громадського порядку.

– Раннім суботнім ранком 26 квітня 1986 року нас, військових спецполку міліції, де я лише півроку проходив строкову службу, підняли по тривозі, сказали, що сталась аварія на станції, але на якій – не уточнювали, – ділиться спогадами Ігор. – Швидко зібрались, озброїлись автоматами, засобами захисту, а це були протигази-"слоники", нас посадили в машини, які рушили у бік Чорнобиля. Вже кілометрів за 40 – 50 нам повідомили, що горить атомна станція. Це було близько 11-ї ранку. Тобто ми другими після пожежників прибули на місце катастрофи. Ми бачили, як гасять станцію, як вулицями гарного міста гуляли місцеві та не звертали уваги на те, що неподалік горить станція. Була тепла весняна погода, все квітло та буяло першою зеленню. Словом, ніхто навіть не здогадувався, яке лихо сталось і що воно принесе із собою.

Запам’яталось, що, коли ми вже прибули на місце, нам повідомили – тут підвищений рівень радіації. Ми одягли протигази, які, зрозуміло, були “до лампочки”. А нам назустріч йшло весілля – молодий та наречена, ціла процесія, і нам наказали, щоб не лякати людей, не наводити паніку, зняти протигази, і вивели нас з міста.

Від’їхали за кілька кілометрів від Прип’яті, розташувались у невеличкому лісочку. Були повністю екіпіровані – з речовими мішками, автоматами, кулеметами. Неподалік був населений пункт Страхолісся. Дивну назву запам’ятав, бо потім ми їздили по всій Київській області. От коли ми зупинились та висадились біля того Страхолісся, наш ротний старшина Олександр Веризуб вирішив перевірити радіаційний фон. Він був досвідчений військовий, пройшов Афганістан, тож розумів, що відбувається. Так от, стрілка дозиметра відразу почала зашкалювати. Стало зрозуміло, що ми знаходимось у зоні підвищеної радіації і перебування там смертельно небезпечне. Надійшла команда “гази”, а у рядового Філіпенка відмовив протигаз. Він був “забитий” після навчань. Підійшов наш ротний, нині покійний підполковник Віктор Яловенко, каже, що тобі, Філіпенко, – кінець. Мовляв, треба було готувати спорядження, а ти не зробив. Разом із командиром відділення сержантом Ашотом Ісраеляном, який також вже помер, схопили мене за голову, за протигаз і примусили видихати, щоб вийшла “пробка”. Я зумів зробити “хлопок”, і дихати стало легше.

Згодом ми знову приїхали у Прип’ять і почали чекати команди. Станція горить, люди гуляють, ніхто нічого не знає. Так і минув день. Але нас попередили, що горить реактор і якщо буде вибух, то пів-України “накриється”. Серед нас були такі, що їм вже у травні треба було демобілізовуватись. Тож настрій був досить пригнічений. Усвідомлювати, що можна загинути у будь-який момент, було досить страшно. Зрозуміло, що ніхто нікуди не тікав, але психологічний стан був важким.

Тоді не було волонтерів, нікого, хто б у перші дні забезпечував харчами. Наш сухий пайок складався з двох сухарів та банки консервів “Завтрак туриста” на чотирьох чоловік. Лише через кілька днів розгорнули польові кухні.

Нашим завданням було охороняти, як тоді казали, соціалістичну власність, допомагати евакуйовувати людей. Місто було поділене на сектори, і ми, озброєні, несли патрулювання. Також пам’ятаю ті колони “Ікарусів”, якими вивозили людей. Це було вже вночі. Мешканці Прип’яті нічого із собою не брали, лише документи. Все майно залишалось. Тож потрібно було охороняти житлові будинки, офіційні установи, підприємства, магазини від мародерів. Були такі, що хотіли вивезти автомобілі, майно з пограбованих квартир. Ми всьому цьому перешкоджали. Були в спеціальних захисних костюмах, які вдягались під час хімічної атаки. А через два дні нам привезли справжні бойові протигази, дали дозиметри. Після першого заміру радіації відібрали, бо дійшли висновку, що половину особового складу відразу потрібно комісувати. Ми “нахапались” стільки рентген, що це було просто не сумісно із життям.

http://www.vechirka.com.ua

Тоді ми в місті були одні. Пожежники постійно гасили станцію, літали “вертушки”, які скидали на реактор свинець з піском. І цікаво було дивитись на все це. Як піднімаються стовпи іскор, феєрверки гарні. Хтось навіть лазив на дах дев’ятиповерхівки, щоб було краще видно. Ніхто ж не уявляв, яка це за загроза.

Так було шість днів. Потім нас повернули у Київ. Але в місто нас не пускали десь півтори доби. Навколо столиці вже були виставлені пости, і кожен мав пройти перевірку. Тож усі ми “дзвеніли”, а прилади виходили з ладу. Нас загнали у баню, думали, що радіація зійде з водою. Потім вже за розпорядженням міністра внутрішніх військ Радянського Союзу нас таки пропустили до Києва. А там якраз проходила велогонка миру. То нас ще виставили в охорону.

А потім почались проблеми зі здоров’ям у 70 відсотків особового складу. У мене була променева хвороба, коли з носа та вух тече кров, яку не можна зупинити. Відправляли у шпиталь, щоб не комісувати. Наслухались тоді багато “хороших слів”, серед яких найприємніші: “Будеш косити, підеш у конвой”. У моїх товаришів такі кровотечі траплялись вночі, коли подушку заливало кров’ю. У мене сталось це в умивальнику. Дивився на себе у дзеркало, як стався приступ. Батькам нічого не розповідали. Все було під покровом секретності...

Потроху мої побратими йдуть із життя. Ось нещодавно поховали Олександра Любича, Сергія Піддубного, Олександра Ревука. З тих 20 – 25 кіровоградців, які були разом зі мною у перший день ліквідації катастрофи, живими зараз залишились десятеро. На 25-у річницю Чорнобиля я організував поїздку кіровоградців до нашого полку в Київ, щоб там зустрітись із тими, хто ще залишився живими. Тоді ще наш ротний Віктор Яловенко був з нами. Вишикували особовий склад на плацу, вітали нас. І начебто все добре, але серце щемить від того, що багато побратимів вже немає на цій землі. Дехто з хлопців пішов з життя вже через кілька років після аварії, інші інваліди з купою болячок живуть і сьогодні. Але тривожно стискається серце, коли дізнаюсь, що знову когось не стало.

Прикро, але суспільство чомусь забуло про тих, кому треба дякувати за життя. Поступово нас позбавляють пільг. Ось і зараз мене як ліквідатора з першого червня позбавлять права на безкоштовний проїзд у громадському транспорті. Кажуть, що для нас медицина безкоштовна. Якось не помітив, будучи постійним пацієнтом багатьох медичних закладів Кіровограда. І добре, що поки я сам за себе можу постояти, а ті, хто вже не в силах? Намагаємось гуртуватись, відстоювати права таких же ліквідаторів. Та з кожним роком це все важче і важче це робити.

Я свій хрест проніс гідно. Примудрився й удруге потрапити до зони відчуження, коли почали будувати тимчасове житло для ліквідаторів, які вже потім зводили саркофаг над реактором. Але про те “відрядження” мої командири якось забули, і в документах цього факту немає. Словом, відслужив строкову всі два роки. І ніхто не зглянувся на мої діагнози. Може, так і треба, бо тільки сильнішим став. Маю нагороди, подяки, відзнаки міської та обласної влади за громадську роботу та активну життєву позицію. А Чорнобильська катастрофа – той біль, який залишається зі мною завжди у прямому й переносному розумінні.

Записала Оксана ВЕРСТЮК, Джерело: http://www.vechirka.com.ua


Якщо у Вас залишилися які-небудь питання, або у Вас є бажання висловитися з приводу цієї статті, то Ви можете залишити свій коментар внизу сторінки. Запропонуйте цю статтю друзям:
Автор Subscribe to Fotoinform.net: Кировоградские новости by Email Google

Социальные комментарии Cackle
Protected by Copyscape DMCA Takedown Notice Search Tool

Установите обновленное приложение на Андроид на Айфон и айпад и читайте свежие новости прямо на своем мобильном или планшете
 
Загрузка...

Загрузка...

Rambler's Top100 uptime узнать
Besucherzahler
счетчик посещений