Fotoinform

Дані ювілеї – це ще одна нагода звернутися до такого унікального явища в історії Російської імперії як декабристи, тим більше, що життєвий шлях деяких з них був безпосередньо пов'язаний із нашим краєм.
Загальновідомий факт, що декабристи – це представники російського дворянства, які 14 грудня 1825 року підняли повстання проти самодержавства і кріпацтва. Переважна більшість з них – офіцери, учасники Вітчизняної війни 1812 року.
Перші організації декабристів з’являються у 1816-1821 роках. Не дивлячись на певні розбіжності, всі вони ставили собі за мету здійснити військовий переворот силами однієї армії, без участі народу.
Поштовхом до передчасного виступу декабристів стала смерть російського імператора Олександра I та відмова великого князя Костянтина Павловича від прав на російський престол. Даною ситуацією і вирішили скористатися декабристи, внаслідок чого відбулось повстання 14 грудня 1825 року у Північній столиці та виступ Чернігівського полку на Україні (29 грудня 1825 року – 3 січня 1826 року).
Як відомо широкому загалу, повстання було придушене. Під слідством опинилось близько 580 чоловік. П’ятеро з них були повішені (Пестель, Муравйов-Апостол, Рилєєв, Бестужев-Рюмін, Каховський).
121 людина була відправлена на каторгу та на поселення до Сибіру. Жертвами репресій стали також близько 3 тысяч солдат.
В експозиції, присвяченій декабристам, представлений цікавий ілюстративний матеріал, зокрема - відреставровані графічні роботи із зображенням учасників декабристського руху.
Трохи детальніше про самих ювілярів, життєвим принципом яких став девіз кращих представників російського дворянства – «Життя – Вітчизні, честь – нікому!».
Давидов Василь Львович (1793-1855) - військовий діяч і поет. Учасник Вітчизняної війни 1812 року та закордонних походів. Виконував функції ад’ютанта князя Багратіона під час Бородінської битви.
Нагороджений орденом Святого Володимира ІV ступеня із стрічкою та золотою шпагою за хоробрість. З 1817 по 1819 рік – підполковник Олександрійського гусарського полку.
У 1822 році був звільнений у відставку в чині полковника. Постійно жив у селі Кам’янці на Черкащині. Його матері Катерині Миколаївні належали села Бандурове, Бірки, Голикове, Бовтишка, Івангород та інші в Олександрівському районі. Декабрист часто бував в цих селах, а найчастіше гостював у свого брата - генерала Миколи Раєвського в селі Розумівці. Товаришував з Олександром Пушкіним (останній навіть присвятив йому дружній вірш).
З 1820 року – член Союзу Благоденства, з 1822 року – член Південного товариства декабристів. Очолював Кам’янську управу, здійснював зв'язок Південного товариства з Північним. Двічі їздив у Петербург із завданням створення єдиної програми і спільного плану дій з членами Північного товариства. Після придушення повстання, у 1826 році, він був засуджений на довічну каторгу, скорочену пізніше до 20 років. З 1840 року переведений на поселення. Помер у Красноярську.
Доречи, його син – Лев Васильович Давидов (1837-1890) був одружений з сестрою відомого композитора Петра Чайковського.
Орлов Михайло Федорович (1788-1842) – уродженець Москви, військовий діяч, генерал-майор, учасник військових походів 1805-1807 років і Вітчизняної війни 1812 року, друг Олександра Пушкіна та автор чисельних фінансово-економічних трактатів. Його діяльність в якості декабриста пов’язана із сім’єю генерала Миколи Раєвського. Неодноразово гостював у маєтку Раєвських в селі Бовтишці Олександрівського району, листувався з Олександром Раєвським. В 1821 році він одружується з Катериною Раєвською. Першим напише некролог на смерть Миколи Раєвського та складе епітафію на його могилу в селі Розумівці.
Після придушення повстання його було арештовано і відправлено до Петропавлівської фортеці.
Дякуючи заступництву свого брата, князя, військового і державного діяча, дипломата, фаворита імператора Миколи І Олексія Федоровича Орлова, був звільнений і відправлений на поселення, де зайнявся публіцистикою та вивченням фінансово-економічних питань. В 1833 році навіть вийшла його книга «Про державний кредит», яка отримала схвальні відгуки фахівців.
Поджіо Олександр Вікторович (1798-1873) – уродженець Миколаєва, підполковник у відставці.
З 1821 року – член Північного товариства декабристів, з 1823 року – Південного. Займав досить радикальну позицію, виступаючи за повне знищення самодержавства та встановлення республіки. Був прибічником рішучих дій та жорсткої революційної дисципліни. Постійно намагався прискорити виступ проти царя. Після придушення повстання в Петербурзі і на Україні, хотів підняти повстання у Ризі, планував замах на самого Миколу І.
Тривалий час проживав у родовому маєтку Янівка (Іванівка) Олександрівського району, де і був заарештований, засуджений на довічну каторгу, скорочену пізніше до 20, а пізніше – до 13 років. Жив на поселенні у Сибіру, звідки виїхав в 1859 році. З 1863 року деякий час перебував за кордоном, де зблизився з Олександром Герценом. На засланні і після жив у неофіційному шлюбі з Марією Волконською.
Необхідно зазначити, що відношення до декабристів у різні часи (за винятком радянського періоду, коли їх фактично канонізували) було неоднозначним. Хтось вважав їх героями, інші – авантюристами.
Але, все ж таки, вчинок декабристів, пронизаний жертовністю і патріотизмом, і у будь якому випадку, викликає повагу і шану. Будучі патріотами Росії, вони намагалися змити з неї тавро кріпацтва, давши людям ті права і свободи, свідками яких вони стали під час закордонних походів (цього так боявся пізніше радянський диктатор Йосип Сталін, тому і наніс після закінчення ІІ Світової війни черговий удар по керівництву Червоної Армії). Ну а щодо «страшенної віддаленості від народу», то на мою думку, це скоріше характеризує декабристів не з негативного, а з позитивного боку. Мабуть не такими вже романтиками і ідеалістами вони були, як їх часто сприймають. Можливо вони розуміли рівень свого народу, і (на відміну від подальших революціонерів) ніяких ілюзій щодо нього не мали. Будучи людьми освіченими, вони непогано вивчили історію повстання Омеляна Пугачова (якого у нас до сих пір ідеалізують) і не хотіли її повторення. Не хотіли «пугачовщини», братовбивчої війни, загальноросійської різанини. Тому і намагалися зробити свою справу «для народу, але – без нього», так би мовити – «малою кров’ю». Чи можна їх за це звинувачувати? Я думаю – ні.

Олег Юрченко - старший науковий співробітник Кіровоградського обласного художнього музею