Fotoinform

Ця трагедія – мабуть найстрашніша подія в історії нашого народу, яка виглядає ще більш жахливою через штучне її влаштування з метою приборкання непокірних українців та знищення назавжди в їхній свідомості самої мрії про незалежну державу та вільну працю на своїй землі. Адже такі мрії входять у протиріччя з самою сутністю тоталітарної системи з її розумінням людини як «гвинтика». На думку фахівців, Голодомор 1932-1933 років мав для українського суспільства катастрофічні і незворотні згубні наслідки фактично у всіх життєвих сферах - економічній, соціальній, і що найстрашніше - духовній. Були зламані не тільки традиційні економічні відносини, а й споконвічні національні традиції, звичаї, цінності.
Необхідно зазначити, що фізичне знищення українського селянства під гаслом «розкуркулення» було логічним продовженням злочинної політики більшовицької влади по фізичному знищенню цілих соціальних класів колишньої Російської імперії в цілому, та України, зокрема. Вони не вписувались в нову структуру радянського плебейського суспільства, зокрема і тому, що за рівнем свого інтелекту і культури стояли незрівнянно вище так званих «гегемонів» і не підходили на роль «будівничих комунізму». Ось чому було знищено дворян, купців, священників, стару інтелігенцію, що в кінцевому рахунку призвело до зниження як загального інтелектуального, так і загального культурного рівня населення, що зрозуміло, було на руку тогочасній владі.
Пізніше прийшла черга і до селян, яким, замість обіцяної землі, винесли смертний вирок, назвавши «кулаками» та оголосивши їм безкомпромісну війну. Про те, що це був наказ вмерти, який не підлягав оскарженню, красномовно свідчать, зокрема, суворі покарання для тих, хто намагався вирватися із штучно влаштованого пекла. Так, скажімо, на кордоні України з відносно благополучною Білорусією стояли загони міліції і відловлювали, з усіма відповідними наслідками, тих хто намагався прорватися туди з метою обміну речей на бодай якусь їжу.
Тема Голодомору 1932-1933 до сих пір залишається «яблуком роздору» навіть у самій Україні. Багато людей, вихованих на радянських міфах, принципово не визнають навіть сам факт голоду, тим більше – Голодомору, як однієї із форм знищення цілого народу. Це стало наслідком тотального і багаторічного зомбування радянських людей, суворого «табу» відносно теми Голодомору та жорстоких репресій проти тих, хто хоча б словом обмовився про жахливі події 1932-1933 років. На них чекали розстріл, табори, пізніше - психіатрична лікарня. Навіть серед істориків до сих пір немає одностайної думки як відносно визнання Голодомору 1932-33 років в Україні геноцидом українського народу, так і відносно загальної кількості загиблих внаслідок тієї трагедії. Діапазон стосовно останнього коливається у різних історичних джерелах від 3,5 мільйонів до 10 мільйонів чоловік.
І все ж таки, дискутуючи щодо окремих фактів і цифр, неможна заперечувати сам факт мученицької смерті мільйонів людей. Пам'ять про них – наш православний обов’язок. Тому головна мета експозиції «Наказано – вмерти!» як раз і полягає в тому, щоб повернути людям пам'ять про Голодомор 1932-1933 років в Україні на основі об’єктивної, незаангажованої інформації та засобами образотворчого мистецтва, змусити замислитися над причинами, які призвели до такої страшної трагедії, наглядно проілюструвати антинародну сутність більшовицького режиму, у якого вистачило нахабства називатися «народною владою», та, в черговий раз, розвіяти міф про «неврожай», як основну причину голоду.
Частину експозиції складають інформаційні матеріали, які не тільки висвітлюють хронологію та специфіку війни радянського режиму проти сільських трударів, а й піднімають тему вшанування пам’яті за невинно убієнними, як на теренах сучасної України, так і за її межами. Зокрема, можна побачити, як відзначали ще за радянських часів чергову річницю Великого голоду представники української діаспори у Канаді. Цікавими експонатами виставки є також пам’ятні монети номіналом 5 гривен із серії «Голодомор – геноцид українського народу» (2008), виконані до 75-ї річниці Голодомору 1932-1933 років в Україні.
Правдивою, і від цього – ще більше жахливою, ілюстрацією тогочасних подій можна вважати картини професійних кіровоградських художників, які продемонстрували таким чином свою активну громадянську позицію, патріотичні почуття та небайдуже ставлення до історії свого народу, зокрема – її трагічних сторінок. Серед таких творів – роботи М.Г.Бондаренка «Зима 1933-го» (1993) та Ф.М.Полонського «Безвихідь» (2008). Талановита рука майстрів, у порівняно невеликих за розміром полотнах, зуміла передати увесь масштаб трагедії і людського горя, атмосферу жаху, болю, страждань, і що найстрашніше – безвихідь людей, приречених на мученицьку смерть.
Логічною складовою експозиції стали також роботи кіровоградських майстрів пензля, які присвячені темі скорботи. Це картини В.К.Волохова «Пам’яті голодомору» (1995), А.М.Надєждіна «Чорна пасхалія» (2006). Вони ніби закликають усіх небайдужих схилити голови у поминальній молитві за мучениками, єдиний «злочин» яких полягав у небажанні бути «гвинтиками» радянської системи та природній потребі працювати на власній землі, будучи її господарем. І хто знає, кому більше потрібна сьогодні ця молитва? Їм чи нам?

Олег Юрченко – старший науковий співробітник
Кіровоградського обласного художнього музею.