Fotoinform

Микола Гоголь — не тільки геніальний письменник, а й надзвичайно цікава людина. Його життя багато в чому залишається загадкою й донині. Микола Васильович Гоголь народився 1 квітня (20 березня за ст. ст.) 1809 року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Батьки майбутнього письменника, Василь Опанасович Гоголь-Яновський і його дружина Марія Іванівна, були поміщиками середнього достатку. По батьківській лінії рід Гоголів вів своє походження від козацького полковника Остапа Гоголя, соратника гетьмана Петра Дорошенка, по материнській — мав далекі родинні зв'язки з Мазепою, Павлом Полуботком і Семеном Палієм.
Його дитячі роки пройшли в батьківському маєтку, в селі Василівці, неподалік від Диканьки, яку пізніше Гоголь уславить своїми творами. Батько Гоголя служив секретарем у царського вельможі Д. Трощинського, господаря сусіднього маєтку в Кибинцях, і писав комедії, що ставились в домашньому театрі. Атмосфера пожвавленого літературного життя, українського фольклорно-поетичного середовища, багатого на історичні перекази та народні легенди, велика бібліотека в маєтку — все це вже з раннього дитинства формувало в майбутньому письменникові інтерес до літератури, розвивало його творчу уяву та художні смаки.
З дев'ятилітнього віку хлопець навчається в Полтавському повітовому училищі, потім бере приватні уроки у вчителя Г. Сорочинського, а далі вчиться в Ніжинській гімназії (ліцеї). У 1828 році закінчилося навчання. Про настрій юного випускника свідчать такі рядки з його листа матері: «...я палав невгасимим завзяттям зробити життя своє потрібним для блага держави, я кипів бажанням принести хоча б маленьку користь. Неправосуддя, найбільше в світі нещастя, більш за все розривало моє серце, я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втратити без того, щоб не зробити блага». З такими ідилічними мріями після закінчення гімназії Микола Васильович прибув до Петербурга, який швидко спростував його ілюзії щодо можливості якихось змін у бюрократичному державницькому апараті царської Росії. Перші літературні спроби Гоголя зазнали краху, як і спроба стати драматичним актором. Зрештою йому вдається влаштуватися на службу, яка, хоча і додасть так необхідних йому в письменницькій роботі творчих вражень, але водночас остаточно розвіє його юнацькі уявлення про чесну і корисну діяльність в умовах тогочасного суспільства.
Розчарувавшись у чиновницькій службі, він спробував свої сили на викладацькій роботі. Ще змалку його вабили розповіді про героїчне минуле свого народу, тому Гоголь обирає саме фах історика. Він мріяв очолити кафедру історії у щойно відкритому Київському університеті і навіть склав план викладання української історії, але вакансія дісталась іншій людині, і Гоголь залишається у Петербурзі. Деякий час він працював у Патріотичному інституті (1831 - 1835 рр.), після чого перейшов до університету — лектором по історії середніх віків. За свої лекції в університеті Микола Васильович навіть одержав іменний подарунок від імператриці — діамантовий перстень. Проте служба в університеті не задовольняла його, і невдовзі він залишив її.
У 1832 році були опубліковані «Вечори на хуторі біля Диканьки», після яких Микола Гоголь став відомим письменником. Творами майстра слова захоплюється вся Росія. Його статус закріпили соціальна комедія «Ревізор» (1836) і поема-роман «Мертві душі» (1842). Протягом 1836 - 1839 рр. Гоголь майже постійно живе за кордоном, лише зрідка навідуючись до Росії.
Перебування за кордоном, з одного боку, за словами самого Гоголя, надавало творчої наснаги ( в цьому відношенні він особливо виділяв Італію, яку називав «батьківщиною своєї душі»), а з іншого боку, рятувало від душевних депресій, від яких він потерпав, починаючи з кінця 30-х років і які згодом переросли в хронічну нервову хворобу, яку не могли здолати ані російські, ані кращі іноземні лікарі.
Останні роки життя Микола Васильович провів у Росії. Завжди сумлінний християнин, він доводить свою віру майже до фанатизму: оточує себе священиками, під їхнім впливом відмовляється від літературної творчості, намагається переконати друзів і широкі кола громадськості у винятковості власної місії, яка полягає ледве не в духовному порятунку всього російського суспільства. Передчуваючи близьку смерть, він спалив рукопис другого тому «Мертвих душ», який так ніхто і не побачив.
Помер Микола Гоголь 4 березня (21 лютого за ст. ст.) 1852 року. Навколо його смерті до сих пір ходить багато чуток. Існує версія, що письменник був похований заживо, перебуваючи у стані літаргійного сну…

Гоголь, поряд з Пушкіним та Лермонтовим, належить до тих визначних письменників, які закладали основи російської соціально-критичної прози початку XIX ст. Але якщо критична оцінка явищ дійсності в прозі Пушкіна і Лермонтова набуває переважно драматичних, а почасти й трагічних відтінків, то критичний пафос у прозі Гоголя забарвлений нотками комізму й сатири.
Степан Васильченко, характеризуючи твори Миколи Васильовича, писав, що вони «відзначаються високою художністю й незрівнянним ясним гумором», і в них «ми маємо такий скарб, рівного якому не знайдеться в світовій літературі».
Микола Гоголь - перший російський прозаїк-сатирик, у творах якого із шекспірівською прозорливістю іскрометний комізм життєвих ситуацій переплетений з трагічною гіркотою роздумів про дійсність. Тому своєрідним посмертним епіграфом до творчості Гоголя стали слова пророка Єремії, викарбувані на надгробному пам'ятнику письменника: «Гірким моїм словом посміюся».

В експозиції представлено живописну роботу «Портрет Миколи Гоголя» відомого художника-земляка В.О.Федорова, в якому присутній ореол загадковості й таємничості постаті письменника. В фондовому зібранні музею зберігається колекція графічних творів (біля 70-ти) народного художника СРСР Є.А.Кібрика, присвяченій знаменитому твору Гоголя «Тарас Бульба». Над створенням цих ілюстрацій художник працював протягом 1944-45 рр. У 1980 році їх було закуплено в автора Кіровоградським обласним краєзнавчим музеєм (відділом якого була картинна галерея, на базі якої у 1993 році було засновано Кіровоградський обласний художній музей). В цих автолітографіях Євген Кібрик зумів передати душу запорозького братства, найкращі риси нашого народу – патріотизм, самопожертву, почуття гумору, яке не втрачається навіть при самих трагічних обставинах. Відвідувачі можуть помилуватися малюнками, перегорнути яскраві сторінки історії українського народу, відчути напруженість і драматизм тих подій.
Також в експозиції знаходиться сатирична, приправлена доброю долею гумору ілюстрація до повісті М.Гоголя «Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», створена членом Національної спілки художників України В.В.Кир’яновим. В ній автор із присутнім йому почуттям сарказму й іронії показує тогочасний буржуазний лад.
Відомо, що щира дружба та повага єднала двох велетнів культури – Олександра Пушкіна та Миколу Гоголя. Олександр Сергійович був творчим наставником, поціновувачем творчості молодого письменника. І в ліногравюрі «Гоголь і Пушкін» члена Національної спілки художників України, заслуженого працівника культури України В.І.Хвороста виразно спостерігається захоплення талантом одне одного.
Доповнюють експозицію різноманітні друковані матеріали, які розкривають творчий шлях загадкової постаті великого драматурга та вилита з бронзи медаль «Микола Гоголь» (Ленінградський монетний двір), передана до фондового зібрання музею відомим громадським діячем, меценатом, першим заступником голови Кіровоградського земляцтва «Єлисаветград» у Москві Віктором Петраковим.

Леся Дмітрієва, науковий співробітник відділу науково-просвітницької роботи Кіровоградського обласного художнього музею