Fotoinform

Юрій – святий великомученик і Змієборець – один з найбільш шанованих і популярних християнських святих, герой багатьох сказань і пісень у всіх християнських народів і мусульман. Про особу його не можна сказати нічого історично достовірного. Згідно житія, святий Юрій народився у III столітті в Каппадокії у християнській родині (інший варіант – народився у Лідді, Палестина, а виріс в Каппадокії; або ж навпаки – його батька стратили за християнську віру в Каппадокії, а мати з сином втекла до Палестини). Поступивши на військову службу вирізнявся розумом, мужністю і фізичною силою, став одним з тисячників та улюбленцем імператора Діоклетіана (245-313). Мати Юрія померла, залишивши йому великий спадок. Коли почалися гоніння на християн, він, будучи в Нікомедії, роздав майно бідним і перед імператором оголосив себе християнином, за що його було арештовано, піддано тортурам і страчено.
Згідно стародавніх джерел, відомості про Юрія Змієборця локалізуються в Малій Азії та Палестині: це Каппадокія, Нікомедія, Діосполіс (Лідда). Виходячи з цього, дослідники зробили висновок, що спочатку Юрій був пов'язаний з чисто місцевим культом, обмеженим певною територією. Це підтверджують і найдавніші присвячені йому храми, розташовані в Малій Азії і прилеглих до неї регіонах: у Сардах, Шаккі, Езрі (515 рік), Нахіті (623 рік).
Шанування св. Юрія як мученика почалося не пізніше V століття. Але від цього часу до нас не дійшло жодних його зображень. Ймовірно, шануванню живописних зображень св. Юрія передував досить тривалий культ його реліквій (які, зокрема, зберігалися у храмі в Езрі). Розквіт шанування реліквій припадає на V-VI століття, але вже у VI-VII століттях культ реліквій став поступово витіснятися на Сході культом ікон.
З давніх-давен Юрій Змієборець став «народним» святим, його ім’я у різних народів вимовлялося і писалося по-різному: Іорге у середньовічних германців, Жорж у французів, Єгорій або Юрій у русичів, Гьоргі у болгар, Hophe у сербів, Jerzy у поляків, Jiry у чехів, Джерджіс в арабів.
Вшанування святого Юрія на Русі супроводжувалося безліччю обрядів, в яких він представлений покровителем землеробства і скотарства; про це ж свідчать легенди, загадки, замовляння, прикмети та окликання. Крім весняного Юрієвого дня (23 квітня/6 травня), на Русі мало значення і осіннє його свято (26 листопада/9 грудня), за тиждень перед і після якого кріпаки у XV – на поч. XVII ст., виконавши низку зобов'язань і умов, могли переходити від одного господаря до іншого. Також осінній Юріїв день був приурочений перемозі святого над змієм – бейрутським драконом. Згідно з «Православним Календарем. Житія. Свята. Ікони» та «Про життя православних святих, ікони і свята», ця битва відбулася у кінці III – на початку IV століття на батьківщині святого – у місті Бейруті в Каппадокіі. Однак інші джерела називають інші місця. Зокрема, дослідниками приводиться текст XI століття, перекладений з грецької, в якому говориться, що святий Юрій убив змія «у місті Гевал в стороні палестинській». А в трактаті XIII століття «Золота легенда» Якова Ворагінського ця подія пов’язується з античним містом Селінус. З багатьох свідчень зрозуміло, що знищення змія – посмертне діяння святого, але в деяких джерелах цей момент не зазначено, і мимоволі складається враження, що мова йде про прижиттєвий подвиг.
Іконографія святого Юрія в основних варіантах склалася до VI століття. Його зображували юним, з короткими кучерявим волоссям, іноді у довгому хітоні та плащі, як мученика, а іноді у короткій туніці, обладунках і плащі, як воїна. У першому випадку його іконографічними атрибутами служили хрест або пальмова гілка, у другому – спис, меч, щит, пізніше – знамено. Руські іконописці не робили чіткого розмежування між цими двома типами: в одному зображенні вони поєднували як риси мученика, так і риси воїна.
Починаючи з XII століття відомі зображення св. Юрія, який сидить на троні – престолі і виймає меч з піхов, а також вершника, що скаче на коні та атакує дракона.
В експозиції представлена ікона святого Юрія Змієборця з фондів Кіровоградського обласного художнього музею. Даний зразок є чудовим витвором релігійного живопису початку XX століття і не вписується в нормативно-канонічні рамки характерні для іконографії св. Юрія.
Приблизно з II пол. XVII ст. намітилася потужна тенденція до подолання традиційних іконографічних канонів, з’явилося бажання наблизити зображення до життя, зробити іконні лики схожими на реально існуючих людей, у ситуації, коли смаглявість шкіри, змарнілість форм, суворість виразу обличчя вважалися необхідним атрибутом святості. Так, ізограф Йосип Владіміров писав у листі до іконописця Симона Ушакова: «Де таку вказівку винайшли нерозумні сперечальники, які одною формою, смагляво і темновидно, святих обличчя писати велять? Чи увесь людський рід створений на одне лице? Чи всі святі смагляві та худі були?». Навпаки, у відповідності з новими естетичними настановами святі повинні були мати досконалий вигляд, про що писав все той же Йосип Владіміров: «Якщо і мали вони [святі] омертвілі члени тут на землі, то там, на небесах, явилися вони оживлені і просвітлені своїми душами і тілесами»; таким чином, досконалість форм (їх краса, шляхетність) ставала тепер іконописним атрибутом святості.
Нові тенденції у іконописі викликали протест у представників консервативного напрямку, зокрема, у протопопа Авакума, який обурювався тим, що прихильники нової школи «...нині подобу їх [святих] перемінили, пишете таких же як ви самі: пузатих, товстомордих, з ногами і руками як стовпи». Показовою є розповідь Павла Алеппського про ставлення патріарха Нікона до ікон, написаним московськими майстрами на новий, західноєвропейський лад. Нікон наказав зібрати ці ікони, виколов їм очі, і в такому вигляді їх носили по вулицях Москви. Потім патріарх розбив ці ікони об залізні плити підлоги і наказав їх спалити; лише за наполяганням царя їх не спалили, а зарили у землю.
Але рух у напрямку більшої живописності та життєвості зображення тривав і надалі, і вже у 30-х рр. XIX ст. академік живопису Андрій Іванов (1775-1848) дає настанови своїм учням і послідовникам: «Художник повинен зображувати святих в якомога кращому вигляді, який тільки людина може мати, дивлячись по літах свого життя і по своєму званню... відтак, не можна допустити виснаженої плоті, яка є наслідком недосконалостей на землі, існуючих для людини».
Аналізуючи зображення, можна припустити, що автор ікони Юрія Змієборця, представленої в експозиції, був прихильником нових підходів в іконописанні, відмінних від візантійських та давньоруських. Юрій Змієборець зображений у вигляді тріумфатора – це безстрашний воїн, у дечому наділений рисами Зігфріда. В образі св. Юрія, вигляді його обладунків, виставленому на показ мечі (чого ніколи не було у візантійських пам’ятках) сповна проявилися лицарські уявлення. Червоний плащ святого на золотавому тлі ікони нагадує спалах полум'я і виступає передусім як ознака воїна і вже потім – як атрибут мученика, що пролив свою кров за віру.
Ікона потрапила до фондів музею у 1987 році і довгий час знаходилася у постійній експозиції, не дивлячись на втрати шарів позолоти та фарби. Після комплексу реставраційних заходів, проведених у Національному науково-дослідному реставраційному центрі України у 2009-2012 роках, ікона св. Юрія Змієборця набула первісного вигляду і знову радує відвідувачів своєю красою та оригінальністю.

Володимир Мороз – науковий співробітник
Кіровоградського обласного
художнього музею